Так, стрепенулась хвиля горя від страшної новини щодо Михайла Олександровича.
Хтось метушився, кричав, що необхідно зараз же, тут, нікуди не відходячи, скласти колективну телеграму й, не гаючи часу, надіслати її.
Але яку телеграму, запитаємо ми, та й куди?
Та і навіщо її надсилати?
Насправді, куди?
І нащо потрібна, яка б то не була, телеграма тому, чия сплющена потилиця здавлена зараз в гумових руках прожектора, чию шию зараз коле кривими голками професор?
Він загинув, і не потрібна йому вже ніяка телеграма.
Все зкінчено, тож не будемо вантажити телеграф.
Так, загинув, загинув..
Але ми ж то живі!
Так, стрепенулась хвиля горя, але потрималась, потрималась і стала спадати, і хтось вже вернувся до свого столика і — спершу крадькома, а потім й відкрито — випив горілочки й закусив.
Та й насправді, не пропадати ж курячим котлетам де-воляй?
Чим ми поможемо Михайлу Олександровичу?
Тим, що голодними зостанемося?
Та ми ж то живі!
