У залі почувся свист, який був адресований Никанорові Івановичу.
— .
Та він валютник! — викрикував хтось у залі.
— Саме через таких ми й невинно терпимо.
— Не сваріть його, — м‘яко сказав конферансьє, — він шкодуватиме.
— І, глянувши на Никанора Івановича повними сліз очима, додав: — Ну йдіть, Никаноре Івановичу, на місце!
Після цього артист подзвонив у дзвін і голосно оголосив:
— Антракт, негідники!
Вражений Никанор Іванович, що неочікувано для себе став  учасником якоїсь театральної програми, знову виявився на підлозі на своєму місці.
Тут йому наснилося, що зал поринув у повну темряву і на стінах висвітилися палаючі червоні слова «Здавайте валюту!».
Потім завіса знову розкрилася, і конферансьє запросив:
— Прошу Сергія Герардовича Дунчиля на сцену!
Дунчиль виявився благообразним, але сильно запущеним чоловіком років п‘ятдесяти.
— Сергію Герардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — вже ось півтора  місяця ви сидите тут, і вперто відмовляєтеся здати валюту, що залишилася у вас,  тоді як країна потребує її, а вам вона зовсім ні до чого, а ви все ж таки опираєтеся.
Ви — людина інтелігентна, прекрасно все це розумієте, і все ж не хочете піти мені на зустріч.
