— Ні, ваша світлосте, незнайомих не було.
Чиновники наші були, до її ясновельможності баронеса приїжджала, священники з хрестом приходили, а більше нікого не було...
— Що ж, він невидимкою підписався, чи що?
— Не можу знати, але тілько Федюкова ніякого не було.
Це я хоч перед образом…
— Дивно!
Незрозуміло!
Чу-дер-на-цько! — замислився Навагин.
— Це навіть смішно.
Людина підписується вже тринадцять років, і ти ніяк не можеш дізнатися, хто він.
Може, це чий-небудь жарт?
Може, який-небудь чиновник замість свого прізвища підписує, задля жарту, і цього Федюкова?
І Навагин став роздивлятися підпис Федюкова.
Розмашистий, шпаркий підпис на старовинний лад, із завитками та закарлючками, за почерком зовсім не подібний на інші підписи.
Стояв він одразу ж під підписом губернського секретаря Штучкина, заляканого та малодушного чоловічка, який, напевне, помер би від переляку, якби дозволив собі такий зухвалий жарт.
