Кучер, а за ним Альошка несміливо підійшли до освітлених вікон.
Дуже бліда дама, з великими заплаканими очима, і сивий, миловидий чоловік зрушували серед кімнати два ломберних столи, ймовірно, для того, щоб покласти на них покійника, і на зеленому сукні столів ще помітні були цифри, написані крейдою.
Кухарка, яка зранку бігала по двору і галасувала, тепер стояла на стільці і, витягуючись, старалась закрити простирадлом дзеркало.
— Діду, що вони роблять? — запитав пошепки Альошка.
— Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід.
— Ходімо, дитино, пора спати.
Кучер і Альошка повернулись у сарай.
Помолились Богу,  роззулися.
Степан ліг в кутку на підлозі, Альошка — в санях.
Двері сараю були вже зачинені, сильно смерділо попелом від погаслого ліхтаря.
Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих чотирьох вікон.
