Кінь поклонився, затанцював і позадкував боком; вершник ще раз припідняв капелюха та за мить разом зі своїм дивним конем щез за церквою.
— Чорт зна, що це таке! — бурчали деякі офіцери, розходячись по квартирах.
—Спати хочеться, а тут цей фон Рабек зі своїм чаєм!
Знаємо, який тут чай!
Офіцерам своїх шести батарей швидко згадався минулорічний випадок, коли під час маневрів їх, і з ними офіцерів одного козацького полку, таком же чином запросив на чай один поміщик-граф, відставний військовий; гостинний і привітний граф попіклувався про них, нагодував, напоїв і не відпустив до села на квартиранство, а залишив ночувати в себе.
Все це, звісно, добре, кращого й не потрібно, але біда в тому, що відставний військовий зрадів молоді не в міру.
Він до самого світанку розказував офіцерам епізоди зі свого давнього минулого, водив їх по кімнатах, показував дорогі картини, старі гравюри, рідкісну зброю, читав справжні листи високопоставлених осіб, а замучені, стомлені офіцери слухали, дивилися і, сумуючи за ліжками, обережно позіхали в рукави; коли нарешті хазяїн відпустив їх, спати було вже пізно.
