— Але я вже був у лікарів!
Не додзвонитися!
— Гм...
Ви нас, фармацевтів, не маєте за людей і турбуєте навіть о четвертій годині ранку, а кожна собака, кожний кіт має спокій...
Ви нічого не хочете розуміти, і, по-вашому, ми не люди і в нас нерви мають бути, як канати.
Стрижин вислухав фармацевта, зітхнув і пішов додому.
"Виходить, судилося померти!" — думав він.
А в роті у нього горіло і пахло керосином, у шлунку різало, у вухах лунало: бум, бум, бум!
Щохвилини йому здавалось, що кінець його вже скоро, що серце його вже не б'ється...
Прийшовши додому, він поспішав написати: "Прошу в моїй смерті нікого не звинувачувати", потім помолився Богу, ліг і накрився з головою.
До ранку він не спав і чекав смерті, і весь час йому ввижалося, як його могила покривається молодою зеленню і як над нею щебечуть пташки...
