"Пробач мене і якомога швидше забудь.
Я покидаю тебе назавжди.
Не шукай мене, це не має сенсу.
Я стала відьмою від горя й негараздів, що трапились зі мною.
Мені вже час іти.
Прощавай.
Маргарита".
З полегшенням на душі Маргарита прилетіла до спальні, а слідом забігла Наталія, обвішана речами.
Цієї ж миті всі ці речі, дерев'яні плечики із сукнею, мереживні хустки, сині шовкові туфлі і поясок — усе посипалось на підлогу і Наталія сплеснула вже вільними руками.
— Чудово, правда? — голосно викрикнула захриплим голосом Маргарита Миколаївна.
— Як же це так? — шепотіла Наталія, задкуючи, — як ви це робите, Маргарито Миколаївно?
— Це крем!
Крем, крем, — відповіла Маргарита, вказуючи на блискучу золоту коробку і повертаючись перед зеркалом.
Наталія, забувши про кинуту на підлогу пом'яту сукню, підбігла до столика й жадібними, палаючими очима вирячилася на залишки крему.
Губи її щось шепотіли.
Вона знову повернулась до Маргарити й проговорила з якимось благоговінням:
