— Все до одного йде, — сказав пастух, подивившись угору.
— Минулого року мало було дичини, а цього, а років через п'ять, вважай, її зовсім не буде.
Я так помічаю, що скоро не те що дичини, а ніякої птиці не залишиться.
— Так, — погодився Мелітон, подумав.
— Це правильно.
Пастух гірко плакав і похитав головою.
— Дивно! — сказав він.
— І куди воно все поділось?
Років двадцять назад, пам'ятаю, тут і гуси були, і журавлі, і качки, і тетеря — хмара-хмара!
Бувало, з'їдуться пани на полювання, то тільки і чуєш: пів-пів-пів! пів-пів-пів!
Дупел, бекасам та кроншпілям переводу не було, а маленькі чирята та кулики, так само як шпаки або, наприклад, горобці — сила-силенна!
І куди воно все ділось?
Навіть хижої пташини не видно.
Пішли (я хз як це перекласти) й орли, і соколи, і філіни...
Менше стало і всякого звіра.
Сьогодні, брате, вовк і лисиця в дивовижу, а не те що ведмідь і норка.
А раніше навіть лосі були!
Років сорок уже,  я підмічаю із року в рік Божі справи і так розумію, що все до одного йде.
