Маргарита спіймала поглядом серед тих, хто піднімаються, ту, на яку вказував Коров'єв.
Це була молода жінка років двадцяти, незвичайної краси, але з якимись неспокійними і настирливими очима.
— Яка хустинка? — спитала Маргарита.
— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коровєв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носову хустинку.
Щойно вона прокинеться, то вона вже тут.
Вона вже і спалювала його в печі, і топила його в річці, але нічого не допомагає
— Яка хустинка? — шепотіла Маргарита, піднімаючи й опускаючи руку.
— З синьою облямівкою хустинка.
Річ у тому, що коли вона працювала в кафе, власник якось її покликав у комірчину, а через дев'ять місяців вона народила хлопчика, понесла його в ліс і засунула йому у рот хустинку, а потім закопала хлопчика у землі.
На суді вона говорила, що їй нічим годувати дитину.
