Сьогодні я почуваюся вільнішою.
Планувала впорядкувати квітник і викопати гладіолуси.
Та погода трохи зіпсувалася, і небо затяглося хмарами.
Але мені все одно легше дихається.
Учора була у Львові, у видавництві, в якому пропрацювала останні 7 років.
Дорога біля Цитаделі якась більш осіння, ніж деінде у цьому районі, бо каштани завжди опадають тут ще з середини серпня.
Помітила я це лише після того, як забрала з відділу кадрів свою трудову книжку.
Давно збиралася це зробити.
Ще десь 4 роки тому.
Ходила, зважувала, мучилася, боролася з прокрастинацією, відволікалася на фріланс.
Картала себе за непостійність.
У тому, що забагато вимагаю від простого видавництва,
що не вмію підлаштовуватися і прогинатися.
Що не можу дипломатично мовчати, поки навколо робиться якась фігня, за яку ніхто не хоче відповідати..
Що просто треба більше працювати на саму себе по вихідних, а великий ресурс витрачати на основне місце роботи.
Бо ж багато хто терпить, і я потерплю.
Переконала вже себе, що це майже як волонтерство, де цінують альтруїзм і присутність.
А потім раз — і зробила це.
Я написала заяву на звільнення за власним бажанням, під здивованим поглядом директора і головної редакторки.
Закінчила два проєкти, забрала свій теплий піджак з вішака, усілякий дріб'язок зі шухляди і паперову лисичку з вухами-китичками з робочого столу.
Її мені віддала моя донька ще у першому класі, зробила її на уроках ручної праці.
Маленькими пальчиками, липкими від клею.
З тією лисичкою мені не мало бути сумно, особливо коли на столі назбирувалося багато роботи.
Я мала дивитися на неї й уявляти, що ось ще трошечки і буду вдома.
Ну, лисичко, здається, ти  нарешті свою місію виконала.
:)
Я багато за чим з видавництва сумуватиму, бо люди в основному там працюють добрі, співчутливі.
Вони і вчора проводжали мене жалісливо, навіть хтось пропонував номер телефону до видавництва, в якому працює чоловік братової чи знайома знайомого друкаря.
Переживали, що залишуся без роботи.
Це мило з їхнього боку, але вони чомусь так і не навчилися чути, що я працюю не лише тут.
Вони не розуміли, як це вчитись у 37.
Як це, а для чого, якщо тут усе насиджено.
Та й вік уже.
А пенсія?
І корпоративи ж є...і подарунки до восьмого березня.
Тю..
Ну, але я маю заходити і розповідати, як воно там мені.
Може, ще й передумаю?
Не передумаю.
У повітрі стало тепло, хоч якщо дивитися у вікно на небо, то здаватиметься, що треба одягтися потепліше.
Але збирається на дощ...
Люди там чудові, але в командних проєктах завжди провалювали дедлайни.
Підручники не здавалися вчасно в друк.
Директор міг махати простирадлами з паперів звітності, але все безнадійно затягувалося.
Якщо встигали редактори, то тягли верстальники.
Або хворів технічний редактор.
Або друкар одружував сина…
Часами виникало враження, ніби я стою біля печери, заваленої тяжкенною брилою.
І сама просто не маю сили цю печеру відкрити, скільки б не старалася.
Тож я покинула печеру з каменем, біля якої мені бракувало повітря.
Вийшла з іншого боку.
Єдиного, що залишався ще відкритим і не забетонованим людською байдужістю.
Звільнилася.
І тепер, коли формальності вже позаду, а трудова книжка валяється у рюкзаку як якийсь непотріб, я прийшла на Форум видавців, що саме відбувається у Львові цими днями.
Прийшла і видихнула  з полегшенням на подвір'ї перед Палацом Потоцьких на вулиці Коперніка.
Тепер я належу лише сама собі.
І настав мій зоряний час із планування та балансування між цими планами.
Починає накрапати дощ.
Викопування гладіолусів, здається, доведеться перенести.
Ще не час для гладіолусів.
Бадилля ще доволі зелене.
Можна дати йому підсохнути.
Почекаю кілька днів.
От що-що, а я їх маю, ці кілька днів.
І, хай що порушить мої плани, я завжди можу робити щось інше.
