Колезький асесор обережно  поклав немовля на східці тераси і махнув рукою.
Його обличчям зверху донизу знову ніби мурахи поповзли...
— Вибач мене підлого, брате! — пробурмотів він.
— Не поминай лихим словом!
Він ступив крок назад, але у той же час рішуче крекнув, сказавши:
— Ай, що буде, те буде!
Чхати хотів я на все!
Візьму його, і нехай люди кажуть те, що забажають!
Мігуєв узяв немовля і почав швидко крокувати назад.
«Нехай кажуть те, що хочуть,  — думав він.
— Піду зараз, стану навколішки і скажу «Ганно Пилипівно!»
Вона жінка добра, зрозуміє...
І ми будемо виховувати.
Якщо виявиться хлопчиком, тоді назвемо Володимиром, а якщо дівчинкою, то Анною...
Врешті-решт у старості буде втіха...»
І він учинив так, як вирішив.
Плачучи, завмираючи від страху й сорому, сповнений надії і дивного захвату, він увійшов у свою дачу,  пішов до дружини і став перед нею навколішки...
