Огнєв примостився біля неї на її оберемку книг і продовжував говорити.
Вона важко дихала від ходьби і дивилась не на Івана Олексійовича, а кудись убік, так що йому не видно було її обличчя.
— І раптом років через десять ми стрінемось, — казав він.
— Якими ми тоді будемо?
Ви будете вже почесною матір'ю сімейства, а я — автором якого-небудь почесного, нікому не потрібного статистичного збірника, грубого, як сорок тисяч збірників.
Зустрінемось і згадаємо старовину...
Тепер ми відчуваємо справжнє, воно нас наповнює і хвилює, а тоді, при зустрічі, ми вже не будемо пам'ятати ні числа, ні місяця, ні навіть року, коли бачилися востаннє на цьому містку.
Ви, мабуть, змінитесь...
Послухайте, ви змінитесь?
Віра здригнулась і повернулась до нього обличчям.
— Що? — запитала вона.
— Я вас щойно запитував...
