Середнє вікно дачі було відкрито, і було чітко чутно, як Анна Пилипівна, дружина Мігуєва, готувала все до вечері; на подвір‘ї, зразу за воротами, двірник Єрмолай жалісливо бринькав на балалайці...
Вартувало немовляті тільки прокинутися і запищати, і таємницю було розкрито.
Мігуєв відчув непоборне бажання поспішати.
— Швидше, швидше... — бубонів він.
— Зараз, поки ніхто не бачить.
Занесу його куди-небудь, покладу на чужий ґанок...
Мігуєв узяв у одну руку вузлик і тихо, помірним кроком, щоб не видаватися підозрілим, пішов вулицею...
«Дивовижно огидне становище! — думав він, намагаючись надати собі байдужого вигляду.
— Колезький асесор із немовлям іде вулицею!
О, боже, якщо хтось побачить і зрозуміє, у чому річ, мені кінець...
Покладу-но я його на цей ґанок...
Ні, зачекай, тут вікна відкриті та, можливо, дивиться хтось.
Куди б його?
Ага, ось що, занесу-но я його на дачу купця Мелкіна...
Купці народ заможний і жалісливий; можливо, ще дякую скажуть і на виховання його до себе візьмуть».
