Утомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відповів:
— Рухове і мовне збудження ... Маревні інтерпретації ...
Випадок, мабуть, складний ...
Шизофренія, мабуть.
А тут ще алкоголізм ...
Рюхін нічого не зрозумів зі слів лікаря, крім того, що справи Івана Миколайовича, видно, поганенькі, зітхнув і запитав:
— А що це він усе про якогось консультанта говорить?
— Бачив, напевно, когось, хто вразив його засмучену уяву.
А може, галюцинував ...
Через кілька хвилин вантажівка везла Рюхіна в Москву.
Світало, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже непотрібне і неприємне.
Шофер злився на те, що пропала ніч, гнав машину щосили, і її заносило на поворотах.
Ось і ліс відвалився, залишився десь позаду, і річка пішла кудись убік, назустріч вантажівці сипалася всяка всячина: якісь паркани з вартовими будками й штабелі дров, височенні стовпи і якісь щогли, а на щоглах нанизані котушки, купи щебеню, земля, посмугована каналами, — словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут же, он за поворотом, і зараз навалиться та охопить.
