— Гм! — сказав він, начебто не усвідомлюючи. — Вже через той факт, що ви почуваєте себе недобре, треба звернутися не до аптеки, а до лікаря.
— Але я вже був у лікарів. Не додзвонився.
- Гм...Ви нас, фармацевтів, не маєте за людей і турбуєте навіть  о четвертій годині ранку,а кожна собака, кожна кішка має спокій... Ви нічого не бажаєте розуміти, і, по-вашому, ми не люди, і в нас нерви повинні бути, як мотузки.
 Стрижин вислухав фармацевта, позіхнув і пішов додому.
"Отже, судилося вмерти!" — думав він. 
 А в роті у нього горіло і смерділо гасом, у шлунку різало, у вухах  чулося: бум, бум, бум!
Кожної хвилини йому здавалося,що кінець його вже близько, що серце його вже не б'ється...
 Коли прийшов додому, він поспіхом написав: "Прошу у моїй  смерті нікого не звинувачувати", потім  помолився до бога, ліг і вкрився з головою.
 До ранку він не спав і чекав на смерть, і весь час йому ввижалося, як його могила вкривається молодою зеленню і як над нею цвірінькають пташки...
