Ця риса зовсім не означає прямолінійність. Щирість — одна з важливих позитивних рис особистості, яка виявляється у чесності, правдивості, відсутності протиріч між реальними почуттями та намірами стосовно іншої людини (або групи людей) і тим, як ці почуття і наміри підносяться їй на словах.
Не знаю, чи я завжди можу бути щирою. Навіть із собою. Але я хочу розвивати її.
Мені важко бути щирою із деякими людьми. На загал, мені легко бути щирою із групами і світом загалом.
Ще варто задуматися над тим, чи стримання своєї реакції у розмові є щирістю? Із справжніми друзями я не стримую своїх реакцій, я відведу друзів убік і похвалю або дам нав’язливу пораду. Але чи зі знайомими потрібно це робити? Є у мене знайомі, яких я вважаю повними мудаками, але якось мені не хочеться цього їм казати. Ну мудак він, то й що, мені із ним просто працювати треба. Але ж мені на нього і дивитися не хочеться.
Як мені в тому випадку працювати із людиною? Якщо я приховаю своє почуття до неї, вона у моїй невербальній поведінці побачить відразу і не розумітиме її причини.
Якщо я скажу, чуваче, ти — хороший спеціаліст і добра людина, але більшість твоїх поглядів старі, як дідова грушка, і я не можу погодитися із ними. Я навіть переповідаю твоє висловлювання друзям, за яких переживаю, аби вони не стали такими, як ти.
То він хоч зрозуміє, у чім річ. Ми зможемо працювати разом на високих тонах. Так, він зовсім не подякує мені за мою щирість і не подумає божечку, яка щира людина мені трапилася на шляху". Ні, але все стане ясно. Врешті-решт, я ніяк його не осуджую, ми просто із різних оточень і в нас різні погляди на життя, різні цінності. Різні бажання.

Тож розвиватиму я щирість і вміння слухати, мій Луцілію.
Саме тому найрозумнішою думкою для молодої людини, яка шукає себе, яка намагається знайти джерела для зміцнення характеру, є звернення до науки та історії, а не до обрядів і віри.
Пожива для серця, піднесена йому розумом, краще приймається. І менше шансів, що вона виявиться отруйною.
Так просто працює наше тіло! Спочатку ми нюхаємо їжу, тоді пробуємо на смак язиком, а тоді наважуємося ковтати, аби поживу міг обробити шлунок.
Чому ж із духовною поживою не так? Чому ми пускаємо у серце ідеї, вірування, принципи не оброблені розумом?
У релігії дуже багато відповідей. Релігія просвердлює нам дірочку прямісінько у травну систему і не дозволяє нюхати те, чим ми харчуємося.
Є грубезні книги із дрібкою змісту, а є навпаки. Твори Еріка Емануеля Шмідта — це якраз навпаки.
У нього кілька проблем об’єднані в одну розповідь. Він не подає розв’язку проблем, він лише декларує їх, показує старі поняття у новому світлі, під іншим кутом.
У Еріка Шмідта немає негативних чи позитивних персонажів. Він не засуджує. Його персонажі, бувало, засуджують ту чи іншу ідею, і вони, зрештою, мають на це право. Щось схоже можна зустріти у фільмах Хаяо Міядзакі. Хто чинить неправильно? У кожного свій мотив.
Читво напружене і цікаве. Розчулює і змушує мислити. Після нього з’являться нові ідеї. Написане легко. Є елемент надзвичайного і низка буденного.

Цей баланс є дуууже важливим, і я боюся, що у мене він є порушеним також.

Інколи із колегами по роботі справді бракує сміливості їх послати, але це потрібно робити через емпатію.
— Мамо, давай зайдемо у Макдональдс, я хочу бургер!
— Тобі дуже подобаються їхні бургери, правда ж?
— Таак!
— Але ж сніданок був ситним і смачним, і час обіду ще не настав.
— Ми не підемо у Макдональдс, ми щойно поснідали і не голодні, ми поспішаємо і навіть якби ми були голодні, то пішли б на корисні бургери із нутовою котлетою, а не телячою.
Я теж скучила за бургерами, цього тижня ми всі разом підемо на смачні вегетеріанські бургери!

Якась я не емпатична)
Я тримаюся за своїх старих друзів завдяки своїй сміливості. Здебільшого я —  та перша людина, яка дзвонить і кличе на зустріч.
Але нових друзів знайти нелегко! Коли я обираю людину, із якою мені  хотілося б познайомитися ближче, я відчуваю брак уважності. У мене вдосталь сміливості, аби розпитати їх про життя, але я питаю щось дурне і не в самісіньке серце.
Та й людина думає, що вона на інтерв'ю якомусь.

Отож потрібно відновити стару звичку заводити досьє на людей. Це мені дуже допомагало в юності і зараз допоможе.

А ще потрібно розвивати емоційний інтелект.
​
Хто я? Нігіліст? Багато християн звинуватили б мене  у марновірстві, хоча вони самі в омані, адже релігія — ніщо інше, як публічне марновірство.
Релігія — це торгівля вічним життям.

Вічне життя — ефемерна мрія людини ще відтоді, коли вона вперше усвідомила смерть як щось об’єктивне, щось, що стосується її самої. Можна з упевненістю сказати, що як тільки людська істота усвідомила, що її життя обмежене у часі, вона відмовилася прийняти цей факт, натомість почала вірити у життя після смерті.
Усі життєві цілі людини є досяжними, крім однієї — повний контроль над смертю. Хай там як — сьогодні наших знань недостатньо, аби навіть уявити, у якій формі ми контролюватимемо смерть свого тіла. Хоча  сьогодні відомо багато можливих варіантів продовжити життя. Я не враховую цього факту, адже якщо ми житимемо по кілька сотень років, одного дня і цього не буде достатньо.
Страшною є сама мить смерті і її незворотність! Саме тому ми ніколи не змиримося із кончиною, навіть якщо житимемо тисячоліттями. Я живу тисячоліття. Але одного дня я зникну. Моя свідомість зникне. Я не зможу більше себе усвідомити. Я не згадаю цієї миті. Я не відчую нічого.

Оця наша мрія і збурює уяву. Причина виникнення релігії криється у потужності нашого мозку, який дозволяє продумати складну схему із безліччю умов, яка веде до вічного життя. Адже всі живі істоти помирають і усі вони всіляко намагаються уникнути смерті. Людина намагається уникнути її не лише фізично, але й ілюзорно, будуючи в голові ілюзію безсмертя.
Те, що людська істота є найбільш розвинута поряд із іншими істотами, впливає і на той факт, що вона готова добровільно прийняти смерть. Причому навіть тоді, коли вона не вірить у вічне життя. Однією із природних причин добровільної смерті є прийняття її для збереження життя своїх нащадків. Це явище спостерігають також і в тварин! Ось чому я вважаю його природним.

Згадала я про це ось чому — у разі існування вічного життя не було б потреби у розмноженні. Наші тіла неможливо уявити без репродуктивних властивостей. Саме поняття живого передбачає розмноження. Решту речовин, які не вважаються живими, можна назвати вічними, це тіла, які виникли одного разу (або існували завжди), які в тій чи іншій формі існуватимуть вічно.
Ми, дозволю нагадати, також складаємося із таких тіл. Наші тіла в тій чи іншій формі існуватимуть вічно. Але, власне, не житимуть. "Ми" — це означення нашої свідомості, що викликана наявністю і будовою мозку. Зміна фізичної форми мозку призведе до повної зміни свідомості, на щастя, наші знання у цій галузі дозволяють нам сказати про це впевнено.
Проте, на відміну від каміння, набутки живих зберігаються у їхніх тілах та у генетичних кодах нащадків, живе може еволюціонувати.
Отож у кожного виду живої істоти є деталь вічності та безсмертя. Проте безсмертя живої істоти охоплює розвиток, оскільки безсмертя неживих тіл може передбачати тільки зміну форми. 
А люди ще більше відрізняються. У нас безсмертя має додаткову деталь. Люди мають історію. Вони можуть розвиватися не лише генетично, але й духовно. Отож тут уже можна ввести поняття безсмертя духу. Ти — суб’єкт, живе тіло, твоє "я" обмежене тривалістю життя твого тіла. Але ти — людина і твоє "я" може продукувати. Продукт твого "я" можна передати нащадкам безпосередньо. Вони, своєю чергою, можуть передати це своїм нащадкам. Людський рід може крок за кроком удосконалити себе.
Наприклад, увіковічнити свою свідомість.
Хоча момент смерті і потенційна втрата свідомості і далі тяжіє над тобою.
У цей момент отримує беззаперечний сенс поняття реінкарнації та існування душі, але я повинна глибше ознайомитися із цими поняттями та осмислити їх.

Чи не в індивідуалізмі криється цей вічний жах? Якщо сприймати себе як деталь одного цілого, а не як об’єкт, смерть зникає.

Але власне релігія пропонує рішення для індивіда. Ти можеш отримати вічне життя, твоє тіло помре, а свідомість житиме далі.

Ні. Тут далі криється загадка. Ми — це конкретно злиття свідомості та тіла. Хто ми без тіла? Чи можемо ми зараз усвідомлювати себе без тіла? Сон — щось схоже.
Але наскільки дозволяють нам зробити висновок наші знання, ота вся свідомість просто у нашому мозку й обмежена його формою.

Якщо є вічне життя для нашої свідомості, для чого нам продукувати земних нащадків? Чи не про це говорив Петро? Що навіть не варто гаяти на це час, краще зосередитися на вдосконаленні своєї свідомості, душі, аби перейти в інший стан із максимально “чистою” душею та увійти у край вічної любові. Можливо, розв’язок рівняння — цілковита відмова від репродукції, припинення еволюції. Ото і є кінець — остання людина. Чи це мав на увазі Петро?
Якщо він це мав на увазі, то це все дуже смішно.
Ото як виходить — християнська мораль полягає у суїциді людського роду.

НАВІЩО?
Чорт забирай, для мене так важливо диференціювати себе як засіб для певної мети, що я не можу осмислити все у ключі, що я є і мета, і центр, як людська істота.

Саме це усвідомлення моєї майбутньої кончини і змушує мене шукати, не знаючи спокою. Якби я була квітучим кущем, я не задумувалася над цим питанням.
Але у людей великий мозок, саме тому ми зрозуміли більшість умов життя. І щойно ми зрозуміли, то  вперто протиставляємо себе цьому, миттю відділяємо себе як засіб і ставимо в центр Бога як мету.

Але якщо ми ставимо себе назад у центр, усе втрачає сенс, для чого??? Ми ридаємо у власній безпорадності.

Нам це рівняння не розв’язати. Принаймні мені бракує навіть настільки великого мозку. І, може, колись люди більшими зусиллями розв’яжуть.
Але до того часу я зникну.
А чи буду я радіти, що колись якісь люди знайдуть розгадку? Ні, бо ІНДИВІДУАЛІЗМ.
Тисячі питань.
"Я" ридає. Прагматично сенсу не знайти, треба шукати ілюзорно, таки так.

Згинути у щирому захопленні миттю творення.
Сміятися у щасті, насолоджуватися екзистенцією, сама передумова якої — смерть. Це велике вміння.
Ловитва невловимого птаха.

Треба навчитися.
Ти вмієш, а я ще буду вчитися.

Ага, а ще мій друг християнин відповів мені на питання: звідки ти знаєш, що є життя після смерті?”
“Я не знаю, я вірю. Ось у чому річ”.

Я би назвала це “Два грама соми и прочь всякие спори”.

А мені цікаво ось що — звідки у нас ця підсвідома потреба у самовідокремленні? Як може бути інакше? А може, життя — то лише та одна мить, коли ми відокремлені?
