— Якщо Ви, шановний пане, його зневажаєте, то я, убога сирота, не маю як інакше Вам віддячити.
— Я його не зневажаю, - говорив щоразу гучніше намісник, — але на таку велику честь я прагну заробити довгою і вірною службою й прошу лише про те, аби мене шановна пані воліла прийняти на цю службу.
Князівна, чуючи ці слова, спалахнула, збентежилась, потім раптово зблідла і, піднімаючи руки до обличчя, жалісним голосом відповіла:
— Певно, нещастя Вам може принести така служба.
А намісник перехилився через дверцята коляски і тихо, але чуттєво говорив так:
— Принесе, що Бог дасть, а хоч би й біль теж, то я готовий впасти Вам до ніг і просити про нього.
— Не може такого бути, лицарю, аби Ви, мене лише побачивши, мали таку велику жагу до тієї служби.
