Сани зупинилися біля великого старовинного будинку, схожого на перекинутий супник. Довгий під'їзд цього будинку з трьома скляними дверима був освітлений дванадцятьма яскравими ліхтарями. Двері з дзвоном відчинялися і, як роти, ковтали людей, які снували біля під'їзду. Людей було багато, часто до під'їзду підбігали й коні, але собак не було видно.
Хазяїн взяв на руки Тітку й сунув її на груди, під шубу, де був  Федір Тимофійович. Тут було темно й задушливо, але тепло. На мить спалахнули дві тьмяні зелені іскорки — це розплющив очі кіт, схвильований холодними, жорсткими лапами сусідки. Тітка лизнула його вухо і, бажаючи всістися якомога зручніше, неспокійно заворушилася, зім'яла його під себе холодними лапами і ненавмисно висунула з-під шуби голову, ала одразу ж сердито забурчала й пірнула під шубу. Їй здалося, що вона побачила величезну, погано освітлену кімнату, повну чудовиськ; з-за перегородок та решіток, які тягнулися з обох сторін кімнати, виглядали страшні мармизи: кінські, рогаті, довговухі і якась одна товста, громадна пика з хвостом замість носа та з двома довгими обгризеними кістками, стирчать із рота.
