І раптом за столиком злетіло слово: "Берліоз!!" Джаз несподівано розладився і затих, наче хтось огрів його кулаком. "Що, що, що, що?!!" — "Берліоз!!!". І давай схоплюватись, давай схоплюватись.
Так здійнялася хвиля горя при страшній новині про Михайла Олександровича. Хтось копошивсь, кричав, що треба зараз же, тут же, на цьому ж місці скласти якусь колективну телеграму і негайно надіслати її.
Проте яку телеграму, спитаємо ми, і куди? І навіщо її надсилати? А й справді, куди? І нащо здалась якась телеграма тому, чия розплющена потилиця стиснена в гумових рукавицях прозектора, чию шию тепер шпигає кривими голками професор? Згинув він, і не треба йому жодна телеграма. Всьому кінець, не будемо більше займати телеграф.
 Так. згинув, згинув... Та ми ж живі!
