"Дивовижно гидке становище! — думав він, намагаючись вдати байдужого. — Колезький асесор з немовлям йде по вулиці! О,господи, якщо хтось побачить і зрозуміє, в чому річ, я мрець. Покладу я його на цей ґанок. Ні, стривай, тут вікна відчинені, може спостерігає хто-небудь. Куди б його? Ага, ось що, віднесу я його на дачу купця Мєлкіна... Купці — народ багатий і жаліслівий; можливо, ще і подякують і на виховання до себе візьмуть".

І Мігуєв вирішив нести немовля неодмінно до Мєлкіна, хоч купецька дача розташовувалася на крайній вулиці дачного селища, прямо біля річки.

"Тільки б він у мене не розревівся і не випав з вузла, — думав колезький асесор.От же ж точно: дякую — не очікував! Під пахвою несу живу людину, наче портфель.Людина жива, з душею, з почуттями, як і усі... Якщо, чого доброго, Мєлкіни візьмуть його на виховання, то, мабуть, вийде з нього якийсь такий-сякий... Мабуть, вийде з нього який-небудь професор, полководець, письменник... Адже все буває у світі! Зараз я несу його під пахвою, як якусь погань, а років через 30-40, мабуть, доведеться перед ним стояти в позі "струнко"...
