Екіпажі гуркотять мостовою, шум, гамір... Нарешті всі поїхали, стало знову тихо. Батько нареченої повертається в дім; в залі лакеї прибирають зі столу, в сусідній темній кімнатці, яку всі називають «прохідною», шмаркаються музики, всюди метушня, біганина, але йому здається, що в будинку порожньо. Солдати-музики метушаться в своїй маленькій темній кімнатці, все ніяк не можуть знайти місце разом зі своїми громіздкими пюпітрами та інструментами. Вони прийшли нещодавно, але повітря в «прохідній» стало помітно густіше, нема жодної можливості дихати. Їхній «старшой» Осіпов, зі збитими від старості в паклю вусами, стоїть біля пюпітра й сердито вдивляється в ноти.
— А ти, Осіпов, усе не міняєшся, — каже підполковник.
— Скільки років я вже тебе знаю? Десь із двадцять!
— Більше, ваше високоблагородіє. На вашому весіллі грав, якщо пам'ятаєте.
— Так, так...— зітхає підполковник і замислюється.
— Така, брате, історія...Синів, слава богу, поженив, теперь ось доньку видаю, і залишимось ми разом зі старою сиротами. Нема тепер у нас діток. Зовсім розділились.
