Маргарита безсумнівно підкорилась, але все-таки, сідаючи, запитала ще раз:
— Хто ви такий?
— Ну, добре, мене звати Азазелло, але все одно вам це нічого не каже.
— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про листки і про мої думки?
— Не скажу, — сухо відповів Азазелло.
— Але ви щось знаєте про нього? — благально шепнула Маргарита.
— Ну, скажімо, знаю.
— Молю: скажіть тільки одне, він живий? Не мучте.
— Ну, живий, живий, — неохоче відгукнувся Азазелло.
— Боже!
— Будь ласка, без хвилювання і криків, — хмурячись, сказав Азазелло.
— Вибачте, вибачте, — бурмотіла покірна тепер Маргарита, — я, звісно, розсердилась на вас. Але, погодьтесь, коли на вулиці запрошують жінку кудись погостювати... У мене немає упереджень, я вас запевняю, — Маргарита невесело усміхнулась, — але я ніколи не бачу ніяких іноземців, спілкуватися з ними  не маю анінайменшого бажання... І окрім того, мій чоловік... Моя драма у тому, що я живу з тим, кого  не кохаю, але руйнувати йому життя вважаю негідним вчинком. Я від нього нічого не бачила, окрім добра...
