
Сіра піна серпанком спускалася на землю, забираючи відчуття висоти неба, відбивалася у мокрому асфальті, від чого той ставав безкраїм. Мряка раптом переростає на зливу, вода рясно падає з неба, невблаганно розмиває світ за склом, щітки невпинно шурхотять, але марно: навколишнє перетворилось на сірий гуркіт.
Автівки повільною стрічкою тягнуться в цьому мокротинні, обережно звертають у бічні вулички, ось і наша черга. І дощ перестав. "Ура!, — зраділа Зоряна, — Он жінка згорнула парасолю, бо дощу вже немає". І ми спускаємось у неочікувано прозорий яр, вода бурими струмками стікають униз, сплітаючись між собою, виблискують гнучкими спинами над асфальтом. Паркуємось у подвір'ї, без гумових чобіт можна не виходити, але ми з чоловіком робимо вечірній обхід, помічаємо нові розквітлі півники, якусь травичку, я й не знала, що вона цвіте. Дощ пустився знов, стогне над полями, пробиває небо блискавицею. Промайнула тепла травнева гроза, і все стихло.
