Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважають французьких письменників братів Ґонкурів.
Найвиразніші представники світового імпресіонізму: Ґі де Мопассан, М. Пруст, К. Гамсун, О. Вайльд, Р. Л. Стівенсон, А. Шніцлер, А. Чехов, І. Бунін, І. Анненський.
У словах письменників Едмонда і Жуля Ґонкурів «Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво» й відображалась головна характерна риса імпресіонізму.

Український прозовий імпресіонізм варто поділити за трьома основними лініями розвитку: імпресіоністична психологічна проза, ліро-імпресіоністична оповідь та імпресіоністична проза «потоку свідомості».

У центрі уваги імпресіоністичної психологічної прози раннього періоду перебуває особливий, нетрадиційно змальований і вирішений психологічний конфлікт, який мусить викликати у читача яскраве враження. Імпресіоністична психологічна проза, як і літературний імпресіонізм загалом, від самого свого початку мала широкий діапазон жанрових різновидів, здебільшого малої епічної форми. Найбільш характерними для цього спрямування були новела, «образок», етюд, ескіз, акварель тощо. Така форма давала змогу авторові в гранично концентрованому вигляді подати перебіг основних подій, при чому вибудова сюжетних ліній часто була не традиційною, а підпорядковувалась головній меті.
Треба зауважити, що протягом усього існування імпресіоністичної психологічної прози вона була найпоширенішою з усіх трьох виділених жанрових груп. У період раннього прозового імпресіонізму її репрезентують твори М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської.

До другого жанрового спрямування імпресіоністичної прози належить ліро-імпресіоністична оповідь. Вона характеризується найбільшою наближеністю до поетичного і навіть малярського імпресіонізму за своїми естетичними принципами та засобами зображення. Ліро-імпресіоністична оповідь ґрунтується на принципі передачі власного враження письменника від навколишньої дійсності, концентрації уваги на його спостереженнях, особистих переживаннях, що часто виявляються через асоціації з явищами та станами природи, у формі ліричних роздумів, мрій, снів тощо. Основну увагу в таких творах митець звертає на показ внутрішніх станів героя-оповідача, його самоаналіз та на аналіз власних вражень від світу.
Найпоширенішими жанровими різновидами ліро-імпресіоністичної оповіді були акварель, замальовка, ескіз, «картка зі щоденника». Важливе значення у створенні ліро-імпресіоністичної оповіді і у формуванні її естетичних та поетичних принципів на ранньому етапі мали творчі здобутки М. Коцюбинського, М. Яцківа, О. Кобилянської.

До третього жанрового спрямування зараховуємо імпресіоністичну прозу «потоку свідомості», що найбільше поширилась саме в період раннього прозового імпресіонізму. Її особливості виявилися у жанрових різновидах етюду, новели, ескізу. Форма «потоку свідомості» характеризувалась оповіддю від першої особи, що надавало розповіді підкреслено інтимізованого характеру. Можливо, саме через таку увагу до змісту твору проза «потоку свідомості» є порівняно аскетичною за формою, їй менш властиві такі ознаки імпресіоністичного письма, як барвистість, майстерна гра кольорами, вишуканий звукопис, ритмомелодійний пошук тощо. Прозу «потоку свідомості» швидше можна назвати лаконічною, її мова є яскравою і виразною, але водночас і гранично стислою, густою.
 Імпресіоністичну прозу «потоку свідомості» у кінці XIX — на початку XX століття творили М. Коцюбинський та В. Стефаник.
