Дядько Скрудж став таким радісним і добросердечним, що він нерозбірливо подякував би групі, яка не помічала його присутности, якби Мара дала йому час. Та вся ява зникла, щойно його небіж промовив останнє слово. Він і Мара знову йшли далі.

Багато було побачено, багато пройдено, а чи не більше домів відвідано, та завше зі щасливим кінцем. Мара стояла коло ліжок із хворими, що вони радісні; у дальніх землях, що вони біля дому; біля нескорених, що вони спокійними були у вищій надії; поблизу бідности, що багатством зветься. В притулку, лікарні та в'язниці, в кожному прояві відчаю, де бідний чоловік з малими можливостями не зачинив дверей, і випустив Мару надвір, він полишив своє благословення, і вчив Скруджа своїх цінностей.
