Оркестр закінчив грати марш і, на початок балу, через хвилину зазвучав веселий вальс.

— Боже, невже не можна якось допомогти? — зі стогоном промовила Ольга Іванівна. — Миколо, ти лікар і мусиш знати, що робити!  Зрозумійте,  що я не витримаю цієї втрати!  Я не переживу!

Лікар, який не вмів спілкуватися з жінками, які ридають, зітхнув і тихо пройшовся  по кімнаті. Минуло кілька  млосних  пауз, які переривалися плачем і  безмістовними питаннями. Оркестр уже встиг зіграти кадриль, польку і знову кадриль. Зовсім стемніло. В суміжній залі служниця засвітила лампу, а лікар, весь цей час тримаючи в руках капелюха, намагався щось сказати. Ольга Іванівна кілька разів заходила до сина, сиділа біля  нього десь пів години і поверталася в кімнату;  час від часу плачучи і  стиха обурюючись. Час болісно минав, — і вечір, здавалося,  ніколи не завершиться.
