Чи то дорога у нас збереглася, чи то ми при тій дорозі змінюємося, але все ж таки є. А дорога в нашому селі —  то ще за "бабці  Австрії". Мене завжди заворожували ті рівненько викладені камені.  Всі вони червоні, тільки зрідка трапляються білі. По цій дорозі я, дитиною, гонила  пасти корів. Тоді, сорок років тому, дорога була чистіша,  а вже потім почали підсипати гравієм. А коли проводили по селу газ, то взагалі все перерили,  наробили болота і від дороги з дитинства мало що залишилося. Ми любимо казати, що час лікує, розставляє все на свої місця. Так і є. Час відновив нашу, таку милу,  дорогу. Дощі змили все зайве і я знов, місцями, бачу свої червоні камені. Не каміння, а саме, як у нас кажуть, кАмені.
Так само, і з нами — людьми. Все, що істинне і вічне — те вистоїть і переможе. Нашу, ще австрійську, дорогу і засипали, і асфальтом закатували. І де воно? Пішло за водою, вітром, снігом, за колесами важкого автотранспорту. А каміння є, бо воно з природи, не створене нами, а Більшим за нас. Та й таке воно.
