Це сталося минулої осені. Софія їхала в маршрутці, коли з’явилось це відчуття — наче на неї хтось пильно дивиться. Вона інстинктивно озирнулась, але нікого не побачила. І тим не менш відчуття не минуло. 
Софія вийшла з маршрутки на своїй зупинці. Одинадцята вечора, на дворі темно і майже безлюдно, тільки машини проносяться по шосе. Їй стало не по собі. Вона все ще відчувала погляд, і хоча таке бувало й раніше — вона десь читала, що це якісь психосоматичні реакції, які виникають у  наслідок емоційного збудження — але цього разу їй чомусь було не по собі. Вона не могла пояснити чому, але мозок нав’язливо сигналізував про небезпеку.
Занепокоєння росло. Жодного наукового пояснення вона цьому дати не могла, але ігнорувати його було неможливо: в її голову неначе вселився голос, який у розпачі вмовляв її забиратися геть, подалі від того, що ховається за її спиною. Бо там є щось страшне. Або хтось. І він хоче зашкодити. 
Софія озирнулась. Позаду неї йшли люди, пасажири того самого автобуса, на якому вона приїхала. Їхні обличчя у світлі змутнілих ліхтарів роздивитись було неможливо. Всі поспішали —  надворі вже пізно, тому в цьому не було нічого дивного. Софія прискорила крок і завернула у пустий темний двір. Сердце істерично калатало.
До парадного лишалось кілька метрів. Вона вимкнула плеєр і почула позаду квапливі кроки. Всередині все похололо — Софія відчула, як німіють пальці на руках. Вона міцно стиснула в кулаці ключі, намацала магніт від парадного входу і кинулася вперед. В один стрибок вона подолала кілька метрів, які лишалися до дверей її парадного, заскочила всередину і наступної миті важкі металеві двері зачинились за нею, надійно захищаючи від невидимого переслідувача. 
Софія опинилася в темряві — як завжди, хтось викрутив лампочку на першому поверсі, і в парадному панував морок. Вона примусила себе заспокоїтись і навпомацки пішла сходами вгору, коли нарешті дісталася міжповерхів’я. З невеличкого вікна лилося світло самотнього ліхтаря. А під ним, там на дворі, під дверима її парадного, хтось стояв. Чорна непорушна постать, як у фільмі жахів. 
Софія завмерла, як паралізована. Вона не бачила його обличчя, але нутром відчувала, що він бачить її крізь це вікно, що він дивиться на неї, і цей погляд був таким важким, начебто до нього можна було доторкнутися. На мить серце Софії неначе перестало битися, а потім враз застукало як божевільне. Вона зірвалася з місця і без тями кинулась на свій поверх у суцільній темряві, перестрибуючи через сходи. Вона молилась лише про те, щоб швидко намацати замок і опинитися в квартирі, перш ніж ця темрява замкнеться над нею і затягне у пекло.
Софія влетіла у коридор і зачинила за собою двері на всі замки. Тільки після цього, не вмикаючи світла — цього робити не можна, інакше він зрозуміє, де вона живе — вона обережно підійшла до вікна і виглянула туди, де він стояв. 
Нікого. Ліхтарі байдуже світили на порожнє подвір’я, засипане пожовклим листям. 
Софія повільно сповзла на підлогу, опустила голову на руки і деякий час сиділа так, намагаючись опанувати свій страх. Світло в квартирі вона не вмикала до самого ранку.
