Метушня студентського гуртожитку щодня дедалі сильніше тисне на мене своїм галасом і ритмом. Усе частіше замислююся про домівку десь на околиці міста... Чи, можливо, квартиру в зеленому районі із краєвидом парку з величезного відкритого балкону.

Приватний будинок — свій власний, невеличкий і затишний, набридливо сидить у голові і за будь-яку ціну не хоче з неї вилазити. Хоча розумом я усвідомлюю, що це та ще морока — всі ці енергоблоки, власна система опалення, проводка, і ще купа речей, у яких я абсолютно не розбираюся. Напевно, квартира — кращий варіант. Вона ж бо може бути просторою, звукоізольованою і нічим не гіршою за будинок, а проблем приноситиме менше.

Душа вперто скиглить і нагадує, що квартира — то завжди сусіди. "Буцімто нічим не краще за гуртожиток" — так вона каже, і навіть розуміючи безглуздість цієї претензії, я безсила щось зробити. Все ж таки, попри купи додаткових витрат і незручностей, будинок має свою ледь не містичну знакову силу, яка притягує — не частина дому, а ціла, власна хата, зовсім "своя".
