— Геть звідси!

— Тобто? — зойкнула раптом Щукіна. — Як ви смієте? Я жінка слабка, беззахисна, я не дозволю! Мій чоловік — колезький асесор! Свердловина отака! Схожу до адвоката Дмитра Карловича, то від тебе звання не залишиться! Трьох мешканців засудила, а за твої зухвалі слова ти у мене в ногах валятимешся! Я до вашого генерала піду! Ваша величносте! Ваша величносте!

— Пішла геть звідси, виразко! — прошипів Олексій Миколайович.

Кістунов відчинив двері та подивився на присутніх.

— Що таке? — запитав він плаксивим голосом.

Щукіна, червона, як рак, стояла серед кімнати та, обертаючи очима, тицяла в повітря пальцями. Службовці в банку стояли по боках і, теж червоні, мабуть, замучені, розгублено переглядались.

— Ваша величносте! — кинулася до Кістунову Щукіна. — Ось цей, ось самий ... ось цей ... (вона вказала на Олексія Миколайовича) постукав себе пальцем по лобі, а потім по столу ... Ви веліли йому мою справу розібрати, а він насміхається! Я жінка слабка, беззахисна ... Мій чоловік — колезький асесор, і сама я — майорська дочка!
