Ох! — схаменувся Володя. — Це, за честь маю уявити, мій товариш Чечевіцин, учень другого класу ... Я привіз його з собою погостювати у нас.

— Дуже приємно, ласкаво просимо! — сказав радісно батько. — Вибачте, я по-домашньому, без сюртука ... Завітайте! Наталю, допоможи панові Черепіцину роздягнутися! Господи-боже мій, та виженіть цього собаку! Це покарання!

Трохи згодом Володя і його друг Чечевіцин, приголомшені галасливою зустріччю і все ще рожеві від холоду, сиділи за столом і пили чай. Зимове сонечко, проникаючи крізь сніг і візерунки на вікнах, тремтіло на самоварі і купало свої чисті промені в полоскальній чашці. В кімнаті було тепло, і хлопчики відчували, як у їхніх змерзлих тілах, не бажаючи поступатися одне одному, лоскотали тепло і мороз.

— Ну, ось скоро і Різдво! — говорив співучо батько, крутячи з темно-рудого тютюну цигарку. — А чи давно було літо і мати плакала, тебе провожаючи? А ти і приїхав ... Час, брате, йде швидко! Ойкнути не встигнеш, як старість прийде. Пан Чібісов, їжте, прошу вас, не соромтеся! У нас просто.
