Прийшли якісь молоді люди з байдужими обличчями, запакували лавку й описали в будинку всі меблі. Підозрюючи в цьому інтригу і, як і раніше, не відчуваючи за собою жодної провини, ображений Авдєєв став бігати по присутствених місцях і скаржитися. Цілими годинами чекав він у передпокої, складав довгі прохання, плакав, лаявся. У відповідь на його скарги прокурор і слідчий говорили йому байдуже і резонно:

— Приходьте, коли вас покличуть, а тепер нам ніколи.

А інші відповідали:

— Це не наша справа.

Секретар ж, освічена людина, яка, як здавалося Авдєєву, могла би допомогти йому, тільки знизував плечима і говорив:

— Ви самі винні. Не потрібно бути бараном...

Старий клопотав, а нога німіла, як і раніше, і шлунок працював  усе гірше. Коли неробство втомило його і настала потреба, він вирішив поїхати до батька на млин або до брата і зайнятися борошняною торгівлею, але його не пустили з міста. Сім'я поїхала до батька, а він залишився сам.
