— Адже він мені син? Маю я його вчити чи ні?

Вчити? Чого ж не вчити? Вчити можна, тільки нащо язичником обзивати? Адже йому, дияконе, образливо...

Диякон був удівцем і жив у маленькому тривіконному будиночку. Господарством у нього завідувала його старша сестра, дівчина, що років зо три тому втратила ноги, і тому не сходила з ліжка; він її боявся, слухався і нічого не робив без її порад. О. Анастасій зайшов до нього. Побачивши у нього стіл, вже покритий пасками і червоними яйцями, він чомусь, вірогідно згадавши про свій дім, заплакав і, щоб обернути ці сльози в жарт, тієї ж миті хрипко посміявся.

— Так, скоро розговлятись, — сказав він. — Так... Воно б, дияконе, і зараз не завадило... чарочку хильнути. Можна? Я так вип'ю, — зашепотів він, косячись на двері, — що старенька... не почує... ні-ні...
