Римський вчинив не так. Він піднявся, відчинив двері, гаркнув у них кур'єрці, яка сиділа на табуретці:

– Нікого, крім листонош, не впускати! – і замкнув на ключ.

Потім він дістав із письмового столу купу паперів і почав ретельно звіряти жирні, з нахилом ліворуч, літери у фотограммі з буквами у резолюціях Степана  і в його ж підписах, забезпечених гвинтовою закарлючкою. Варенуха, навалившись на стіл, гаряче дихав у щоку Римського.

– Це його почерк, – нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха відізвався як ехо:

– Його.

Вдивляючись в обличчя Римського, адміністратор здивувався зміні, що відбувалася на цьому обличчі. І без того худий фіндиректор наче ще більше схуд і навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичайну уїдливість і з'явилася в них не тільки тривога, але навіть наче печаль.
