Дім лісника.
Частина перша.


Охляле осіннє сонце несміливо пробивалось через пожовкле листя, намагаючись востаннє перед зимою зігріти землю. У повітрі немов застигло німе запитання — «Коли вже сніг?» Старий лісник не любив цього часу, коли всі болячки загострювались і з тіла чомусь зникало бажання жити...

Ось і сьогодні він, покректуючи, підвівся з ліжка, і в грудях знову запекло. Він довго та надсадно кашляв, і в мокротинні було багато крові. Та звичні руки вправно зробили самокрутку, і сизий дим поплив серед дерев. Він жив на околиці лісу і давно не бачив людей. Лісник не любив людей, і коли він покинув службу, неначе легше стало йому на душі, неначе невидимий тягар упав з нього, і стареча спина навіть трохи випрямилася. Та не повністю, бо на серці лежав камінь. І камінь той був — ГРІХ!

...то сталось давно... У деякі дні лісник гнав із голови ті страшні спогади, але інколи думки про ВБИВСТВО лізли в голову, мов великі набридливі чорні мухи...
У час війни він був молодим, повним сил, і його, без сумніву, забрали б до війська, якби не покалічена в дитинстві рука. Тоді ще десятирічному чужий собака розтрощив йому зап’ястя, погриз пальці, сусіди ледве врятували від гіршого. Батько тоді перехрестився, зітхнув і якось кволо і страшно мовив — «Вже би краще загриз насмерть, яка тепер з нього користь!» Коли минули роки дитинства, батько, теж лісник, навчив його стріляти лівою рукою, та в армію лісника не брали ні совіти, ні німці, ані партизани. Отак жив він відлюдьком, сам-один у старій батьківській хаті, і хвилі війни якось здалеку, лише відгомоном нагадували про себе. Та тієї ночі ВИПАДОК і ДОЛЯ вирішили поставити перед лісником вибір — або бути вбитим, або жити далі.

Уже під вечір того дня зі сходу виповзла на небо чорна, аж ніби темно-синя хмара, та й посунула до обійстя лісника. Молоді дубки, які садив ще батько, надсадно скрипіли під поривами могутнього вітру, а навколо хати крутився вихор, який приніс зі собою уламки гілок дерев, листя та непотребу. Від вигляду смерчу ліснику стало не по собі, і він, квапливо перехрестившись, забіг до хати. Якесь передчуття не давало йому почувати себе в безпеці біля вогнища «буржуйки», що вогняними руками тягнулось угору до труби, де вовчим голосом вив вітер.

Гучний стукіт у двері змусив його здригнутись. Відчинивши двері, він одразу дістав прикладом у груди, і кров потекла через горло. Лісника без церемоній викинули надвір, під призьбу, і з землі йому було видно солдатів в німецькій формі. Форма була якась чудернацька, і лише за свастикою, орлами та німецьким «жварготінням» можна було зрозуміти, що це саме вони. Та раптом безлад став стихати, і солдати вишикувались на подвір’ї. Через вузьку дерев’яну браму до клуні на високій швидкості під’їхав легковий автомобіль і, піднявши хмару пилюки, різко загальмував. З авто вийшов старший офіцер. З усього було видно, що у нього на пропорційному, витонченому обличчі панувала ознака нервозності та паніки. Його сірий мундир прикрашали дивні нашивки, як відзначив про себе лісник, «немов дві блискавки, Перун би го тряс» Кинувши декілька наказів у шеренгу солдат, офіцер забіг до хати. На подвір’ї закипіла робота. З вантажівок викидали на землю довгі зелені ящики, і солдати, відкриваючи їх, відбирали лише необхідне. Решту, а це були німецькі пояси з пряжками, обмундирування, каски, набої з машінгверами, солдати закопали в кутку садиби під старою вишнею. Основні речі було навалено в купу на одну вантажівку, від чого вона стала схожою на циганську фіру.
До лісника підійшов солдат і пхнувши його чоботом, наказав залізти в клуню, котра була прибудована до хати. Його зачинили на замок і вже в повній темряві післягрозової ночі продовжили готуватись до подальшої втечі.
У голові лісника прояснилось, кров уже не текла, хоч у грудях добряче пекло. Крізь стінку просвічувалось світло з хати, і він із занепокоєнням заглянув, щоб подивитись, що ж там твориться. Офіцер зачинив двері на засув, заслонив вікна і, скинувши всі речі зі столу, розкрив валізи на столі. У лісника полізли очі на лоба — у валізах виблискували стародавні золоті персні, монети, ланцюжки та інші речі, лише глянувши на які перехоплювало подих. Офіцер складав в одну більшу валізу цінніші речі, а порцелянові тарілки, інші речі з недорогоцінного металу відкидав набік. Він поспішав, і декілька тарілок з царськими вензелями впали на підлогу, встеливши своїми благородними шматочками брудні дошки. Кинувши роздратовано «шайзе», офіцер із зусиллям закрив валізу на замок. На нікельованих замках зловісно зблиснули дві блискавки. За стінкою лісник заворожено дивився на їхню незрозумілу красу...

Раптом з лісу пролунали черги «шмайсерів», а на подвір’ї вибухнули одна за одною гранати. Почулась німецька лайка, стогони поранених, і в повітрі запахло порохом. Все сталось настільки блискавично, що лісник лише встиг поглибше закопатись у сіно в клуні, і очікувати швидкої смерті. Бій був швидкий, але несамовитий. Від вибуху гранат запалала скирта сіна на подвір’ї, і нападникам усе було видно, як на долоні. Їх самих же ховала темрява, і власне бій можна було б назвати побоїщем. Зрізані кулями, солдати падали на чужу землю, яку вони так прагнули завоювати...

Автоматна черга прошила старі дерев’яні двері і від сильного удару вони розкололись. Двоє повстанців заскочили в хату, і одразу ж пролунали постріли з пістолета — фашисту таки вдалося поранити одного, але другий всадив у офіцера цілу чергу зі «шмайсера». Стіни хати, котрі ще зранку були такими білосніжними, миттю вкрились кров’ю. До хати забігла решта нападників. З’юрмившись біля пораненого, вони вправно перебинтували йому груди. Один із повстанців, що з поведінки здавався старшим у загоні, сказав –
«Друже Сокіл! Усіх вбитих німців скинути в рів за хатою. Полонених — не брати. Обшукати авта, зброю зібрати. На все маєте 15 хвилин! Пораненого віднесіть у вантажівку».
Керівник загону підійшов до німецького офіцера, обшукав його, і забравши документи, вийшов з хати. До лісника, який тремтів у клуні, донісся голос «Усі рухаємось до криївки!»

...на подвір’ї догорала скирта, а земля була рясно полита кров’ю... Зі сторони клуні почувся шурхіт, то лісник потихеньку вилазив зі схованки, ще до кінця не вірячи, що він ще живий. Тільки що над ним пролетіла Смерть, взяла данину, що їй належала, але його лише торкнула рукавом...

Стареньке радіо на стіні промовило радісним голосом — «Масковскає врємя девять часов!» Лісник взувся у звичні черевики, котрі радше були схожі на музейні експонати середньовіччя, і почвалав до краю городу. Там у нього на місці старої вишні стояла невелика стодола. Він неквапом вийняв ключі з глибокої кишені і, відчинивши старого іржавого замка, зайшов усередину. Тут пахло вологістю, цвіллю і прілим сіном. Лісник і сам не знав, чому він раз у рік приходив сюди, брав лопату, і розкопавши в кутку невелику яму, відкривав невелику скриню. Він вже не відчував якогось захоплення, як колись, від споглядання вмісту валізки.
Мабуть, він це робив тому, що хотів довести самому собі, що гріх він вчинив випадково. Думки в голові переплітались — «Навіщо ж він за мною підглядав? Якби він не хотів вкрасти, то я б і не вбив його... Красти, то гріх!» Його руки блукали по золотих речах, котрі він міг би намалювати і з пам’яті, хоч і не мав таланту до малювання. Він пересипав з руки в руку персні із зображеннями невідомих йому богів, зважував у руках нашийні гривни, на яких були зображені сцени з життя якихось людей...
Найбільше він любив тримати в руках старанно орнаментовані стародавні шолом і меч, котрі своїм золотом, здається, гріли старого. Коли він розкладав на соломі всі речі, йому здавалось, що він неначе в музеї, що він володіє скарбом, який стирає його гріх...

Старанно втоптавши землю, старий нагорнув сіна в куток, і захекано притулився до стіни. В голові паморочилось, в роті був якийсь незвичний металічний присмак. Лісник ледь дійшов до хати, як в очах потемніло, і він осів на порозі хати. Перед очима ходили червоні, сині та зелені кола, в голові надсадно бухкала кров... Старий хрипів, і лівою рукою намагався розірвати комір... Враз перед його очима постала уявна картина, немов у тумані — двоє чоловіків у незвичному одязі ішли понад лісом, і немов косили траву якимись незрозумілими предметами. У кожного з них у лівій руці були лопати з помаранчевими ручками. Вони стояли на місці його розваленої стодоли, і курили... Дим від їхніх цигарок ставав усе густішим, а потім усе згасло...
