— Господи, народжуються ж такі розбійники! — шепоче Пелагія Іванівна, з жахом дивлячись на чоловіка. — Як-то бідній матері!

Западає мовчанка. Степан голосно позіхає роздивляється на чайниці китайця, якого він бачив уже тисячу разів. Обидві тітоньки і Марківна обережно хлебчуть з тарілочок. У повітрі тиша та духота від пічки. На обличчях і в рухах лінь, перенасиченість, коли шлунки заповнені вщерть, а їсти все ж потрібно. Прибираються самовар, чашки та скатертина, а родина все сидить за столом. Пелагія Іванівна щоразу схоплюється і з виразом жаху на обличчі біжить на кухню, щоби поговорити там з кухаркою щодо вечері. Обидві тітоньки сидять у колишніх позах, непорушно склавши ручки на грудях, і дрімають, споглядаючи своїми олов'яними очами на лампу. Марківна щохвилини гикає і питає:

— Від чого це я гикаю?Здається, і не їла нічого такого... і ніби не пила... Гик!
