— Чудово! — каже він Саші. — Слава Богу! Ти, мій друже, можеш іти додому та спати спокійно. Ми вирішили заплатити по векселю, проте за умови, що ти покаєшся та завтра ж поїдеш до села займатися справою.
Через хвилину Іван Маркович та Саша, у пальто і шапках,  ідуть вниз сходами. Дядько бурмоче щось повчальне. Саша не слухає і відчуває, як поступово з його речей спадає щось важке та жахливе. Його попросили, він вільний. Радість, мов вітер, вривається до його грудей та обдає солодким холодком його серце. Йому хочеться дихати, швидко рухатися, жити! Поглянувши на вуличні ліхтарі та на чорне небо, він згадує, що сьогодні  "Ведмідь" фон Брауст святкує свої іменини, і знову радість заполоняє його душу.
— Їду! — вирішує він.
Та тут згадує він, що у нього немає ні копійчини, що товариші, до яких він зараз поїде, дорікнуть йому за бідність. Треба дістати грошей за будь яких обставин.
