Так буде тривати доти, поки не стукне в темній частині особняка вікно, чи не з'явиться в ньому щось білувате і не пролунає неприємний жіночий голос:

— Миколо Івановичу, де ви? Що це за фантазії? Малярію хочете підчепити? Ідіть чай пити!

Тут, звичайно, той, хто сидить, отямиться і відповість голосом брехливим:

— Повітрям, повітрям хотів подихати, серденько моє! Повітря вже дуже хороше!

І тут він підведеться з лави, крадькома помахає кулаком тому, що закривається внизу вікна, і поплентається до будинку.

— Бреше він, бреше! О, боги, як він бреше! — бурмоче, йдучи від решітки, Іван Миколайович, — зовсім не повітря тягне його в сад, він щось бачить в цей весняний повний місяць на місяці і в саду, в висоті. Ах, дорого б я дав, щоб проникнути в його таємницю, щоб знати, яку таку Венеру він утратив і тепер марно водить руками в повітрі, ловить її?
