— Уявляю, скільки пригод у вас було за одинадцять років! — сказав студент. — Що, мабуть, страшно їздити?

Він говорив і чекав, що поштар розповість йому що-небудь, але той насуплено мовчав і йшов у свій комір. Починало між тим світати. Було непомітно, як небо змінювало свій колір; воно все ще здавалось темним, але вже були видні коні, і візник, і дорога. Місячний серп ставав усе білішим, а хмара, яка розтягнулась під ним, схожа на гармату з лафетом, трішки жовтіла на своєму нижньому краю. Скоро стало видно обличчя поштаря. Воно було мокре від роси, сіре і нерухоме, як у мертвого. На ньому застиг вираз тупої, насупленої злості, ніби поштар усе ще відчував біль і  сердився на візника.

— Слава богу, вже світає! — сказав студент, вдивляючись у його зле, замерзле обличчя. — Я зовсім замерз. Ночі у вересні холодні, а варто лише зійти сонцю, і холоду як не було. Ми скоро приїдемо на станцію?
