 Одного ранку в американському метро грав скрипаль. Була година пік, усі на роботу, тож повз чоловіка пройшло більше тисяча людей.

Цей скрипаль у бейсболці був генієм, який грав найскладніші світові музичні твори, — Джошуа Белл.
- За 45 хвилин гри зупинилися лише 8 осіб, які недовго його послухали;
- ще 20 людей, не зупинившись, кинули гроші;
- заробіток музиканта склав 32 долари;
- ніхто, крім одного перехожого, не знав, що скрипаль — один із найкращих музикантів світу;
- а грав він найскладніші твори, які коли-небудь були написані;
- інструментом була скрипка Страдіварі вартістю 3,5 млн доларів;
- за 2 дні до виступу у метро Джошуа Белл дав концерт у Бостоні, де середня вартість квитка була 100 доларів та був аншлаг.

Ця гра була частиною соціального експерименту газети "Вашингтон пост" про сприйняття та принципи людей: чи бачимо ми красу у буденщині життя? Чи зупинимося, щоб оцінити її? Чи розпізнаємо талант у незвичному середовищі?

Один із висновків експерименту був таким: якщо ми не можемо зупинитися послухати найкращі світові шедеври у виконанні одного з найкращих музикантів планети, якщо темп життя став настільки швидким, що ми стали сліпі та глухі, то чи є це життя справжнім?
Гонитва за чужими нав'язаними нам цінностями?
Помічаємо лише вартісне рекламою та ціною?
Мірилом є висота задертої спідниці та наклеєних вій?

І що ще ми втрачаємо у марафоні "треба бігти хоча б удвічі швидше, щоб кудись потрапити?"

Відповідь одна: втрачаємо саме життя.
А значить, і себе.

P.S. Цей експеримент був відображений у розгорнутому нарисі відомого журналіста Джина Вайнґартена. Він отримав Пулітцерівську премію 2008 року.
