Коли Мигуєв проходив по вузькому, пустельному провулочку повз довгі огорожі під густою, чорною тінню лип, йому раптом здалося, що він робить щось дуже жорстоке і злочинне.

«Але ж це справді підло!  — думав він.  — Так підло, що підліше не придумаєш... Ну, за що ми нещасне немовля жбурляємо з ґанку на ґанок? Хіба воно винне, що народилося? І що воно нам поганого зробило? Негідники ми ... Любимо кататися на санчатах, а возити саночки доводиться невинним діточкам ... Адже тільки вдуматися потрібно у всю цю музику! Я жив нерозсудливо, але ж дитинку чекає лиха доля ... підкину я його Мелкінам, Мелкіни пошлють його в дитячий будинок, а там всі чужі, все державне ... ні ласки, ні любові, ні пустощів ... Чи віддадуть його потім у шевці ... вип'є, навчиться лихословити, буде помирати з голоду ... В шевці, але ж він син колезького асесора, благородної крові ... він тіло і кров мої...».
