 — Ти не спиш, мамо?  — запитала дочка пошепки.  — А я все про Альошу думаю. Як би він свого здоров'я не зіпсував у місті! Обідає він і снідає бозна-де, в ресторанах та в трактирах.

 — Я і сама про це думала,  — зітхнула стара.  — Спаси і збережи, царице небесна. А дощ-то, дощ!

Вранці дощ вже не стукав у вікна, але небо по-вчорашньому було сірим. Дерева стояли сумні і при кожному пориві вітру сипали з себе бризки. Сліди людських ніг на брудних стежках, канавки і колії були повні води. Надія Пилипівна вирішила їхати.

 — Кланяйся ж йому,  — говорила стара, укутуючи дочку.  — Скажи, щоб не дуже-то за своїми судами ... І відпочити треба. Нехай коли на вулицю виходить, шию огортає: погода  — спаси боже! Так візьми йому туди курчати; домашнє, хоч і холодне, а все ж краще, ніж у трактирі.
