Коні вже неслися угорі над Москвою.
— Я хочу попрощатися із містом, — прокричав майстер до Азазелло, що скакав попереду. Грім з‘їв закінчення майстрової фрази. Азазелло кивнув головою та пустив коня галопом. Назустріч гурту у повітрі стрімко летіла хмара, але ще не бризкала дощем.
Вони летіли над бульваром, бачили, як постаті людей розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролітали над димом — усім, що залишилось від дому Грибоєдова. Летіли над містом, яке вже охоплювала темрява. Над ними спалахували блискавки. Потім дахи змінила зелень. Тільки тоді хлинув дощ і перетворив тих, що летять, на три величезні бульбашки у воді.

Маргарита вже була знайома із відчуттям польоту на відміну від майстра, який дивувався тому, як швидко вони опинились на місці, у того, з ким він хотів попрощатися, тому що більше йому було ні з ким. Крізь стіну дощу він одразу впізнав будівлю клініки Стравінського, ріку та  бір на іншому березі, який він уже добре вивчив. Вони приземлилися у хащах на галявині, недалеко від клініки.
