 — Діду Степане, поїдемо в село!  — просив він, плачучи.  — Мені тут страшно ... і-і, як страшно! І навіщо ти, окаянний, мене з села виписав?

 —Хто це окаянний? А хіба можна законному дідові такі безпідставні слова? Покараю!

 — Карай, діду, бий, як сидорову козу, а тільки завези мене до мамки, зроби божеську милість...

 — Ну, ну, онучку, ну!  — зашепотів ласкаво кучер.  — Нічого, не бійся ... Мені і самому страшно ... Ти богу молися!

Рипнули двері, і показалася голова двірника.

 — Чи не спиш, Степане?  — запитав він.  — А мені всю ніч не спати,  — сказав він, заходячи.  — Всю ніч відчиняй ворота та замикай ... Ти, Альошка, що плачеш?

 — Страшно,  — відповів за онука кучер.

Знову в повітрі ненадовго завив голос. Двірник сказав:

 — Плачуть. Мати очам не вірить ... Страх як побивається.

 — І батько тут?

 — І батько ... Батько нічого. Сидить у куточку і мовчить. Дітей до рідних забрали ... Що ж, Степане? У свого козиря зіграємо, чи що?
