Воланд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чути було, як той відповів їй:

— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Крім того, щоб бачити тебе. Але тобі знову раджу — залиш мене. Ти пропадеш зі мною.

— Ні, не залишу, — відповіла Маргарита і звернулася до Воланда: — Прошу вас знову повернути нас до підвалу в провулку на Арбаті, і щоб лампа загорілася, і щоб усе стало, як було.

Тут майстер засміявся і, обхопивши розкучерявлену голову Маргарити, сказав:

— Ох, не слухайте бідну жінку, мессіре. У цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було, — він приклав щоку до голови своєї подруги, обняв Маргариту і став бурмотіти: — Бідна, бідна...

— Не буває, кажете? — сказав Воланд. — Це правильно. Але ми спробуємо — І він сказав: — Азазелло!
