— А погано, Лизавето, що ми не дали тому козаку розговоритись.
— Чудний ти, їй-богу! — сказала  Лизавета і з подивом стенула плечима. — Де ти взяв таку моду, щоб освячену паску роздавати по дорозі? Може, це булка? Тепер вона порізана на столі лежить, хай їсть, хто хоче, хоч і козак твій! Хіба мені жаль?

— Так-то воно, але шкода мені козака. Адже йому гірше від сироти. У дорозі, далеко від дому, хворий...

Торчаков випив пів склянки чаю і вже більше нічого не пив і не їв. Їсти йому не хотілося, чай був, як трава, і знову стало скучно.
Після розмови лягли спати. Коли через дві години Лизавета прокинулась, він стояв біля вікна і дивився на подвір'я.
—Ти уже прокинувся? —спитала дружина.
— Не спиться щось... Ехх, Лизавето, — зітхнув він, — образили ми з тобою козака!
