Втерши очі, Швей зайшов до трактиру.
 — Дай-но мені паперу та чорнила! — промовив він служнику. — Я хочу писати!

Тремтячою рукою він написав листа спочатку до батьків дружини, що живуть у Серпухові. Він писав старим, що чесний вчений майстер не бажає жити з розпусною жінкою, що батьки свині й доньки їхні — свині, що Швей воліє плювати на кого завгодно... Наприкінці він потребував, аби старі взяли свою доньку до себе разом з її рудим мерзотником, якого він не вбив лише тому, що не бажає бруднити руки.

Потому він вийшов з трактиру та опустив листа до поштової скриньки. До четвертої ранку блукав він містом та думав про своє горе. Бідолашний схуд, осунувся та дійшов висновку, що життя — це гірка посмішка долі, що жити — глупо та не гідно порядного німця. Він вирішив не мститися ані жоні, ані рудому чоловіку. Найкраще, що він міг зробити — покарати дружину душевною величчю.
