— Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід. — Підемо, дитинко, пора спати.

Кучер і Олексій повернулися в сарай. Помолилися богу та й роззулися. Степан ліг в кутку на підлозі, Олексій у санях. Двері у сарай були вже зачинені, смерділо горілим від погашеного ліхтаря. Трохи згодом Олексій підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих самих чотирьох вікон.

— Дідусю, мені страшно! — сказав він.

— Ну, спи, спи...

— Я кажу тобі, мені моторошно!

— Що тобі моторошно? Ох, ти бешкетнику!

Мовчання.

Олексій раптом вискочив із саней, голосно заплакав і підбіг до діда.

— Що ти? Чого тобі? — злякався кучер, теж підводячись.

— Я чую виття!

— Хто виє?

— Страшно, діду... Чуєш?

Кучер прислухався.

— Це плачуть, — сказав він. — Ох, ти, дурнику. Їм шкода, ну і плачуть.

— Я в село хочу ... — продовжував онук, схлипуючи і тремтячи всім тілом. — Діду, поїдемо в село до мами; поїдемо, діду милий, Бог тебе за це відправить у царство небесне...
