Кілька людей зриваються з місця і біжать до села по рогожу. Натхнення охоплює писаря. Він засукує рукави, тручи боки долонями, і робить купу дрібних тілесних рухів, що свідчать про надмір енергії та рішучості.
— Не товчіться, не товчіться, — бурмоче він. — Усі зайві — йдіть! Уже поїхали по урядника? А ви би йшли, Герасиме Алпатичу, — звертається він до старшини. — Ви набрались, і у цьому вашому прецікавому стані найкраще — сидіти вдома тепер.

Старшина туманно ворушить пальцями і, прагнучи щось сказати, так надимає обличчя, що воно, диви, візьме й лусне, розлітаючись навсібіч.

— Ну, клади його, — кричить писар, коли приносять рогожу. — Беріть за руки і за ноги. Ось так. А тепер кладіть.

— Йди ти до біса, — бурмоче утопленик, не чинячи спротиву і немов не помічаючи, що його піднімають і кладуть на рогожу. — Ми не хочемо.
