— Де, де, де, — сипав він.  — Тек, тек ... Відмінно, юначе ... Не треба сумувати!

 Швидка, недбала мова лікаря, його сита фізіономія і поблажливе «юначе» роздратували Климова.

— Навіщо ви кличете мене юнаком?  — простогнав він.  — Що за фамільярність?  До біса!

 І він злякався свого голосу. Цей голос був такий сухий, слабкий і співучий, що його не можна було впізнати.  {=>
—} Чудово, чудово, — пробурмотів лікар, анітрохи не ображаючись.  — Не треба сердитися ... Де, де, де...

 І вдома час летів так само разюче швидко, як і в вагоні ... Денне світло в спальні раз у раз змінювалося нічними сутінками.  Лікар, здавалося, не відходив від ліжка, і кожну хвилину чулося його «де, де, де». Через спальню безперервно тягнувся ряд осіб. Тут були: Павло, чухонець, штабс-капітан Ярошевич, фельдфебель Максименко, червона кашкет, дама з білими зубами, лікар.  Усі вони говорили, махали руками, курили, їли. Раз навіть при денному світлі Клімов бачив свого полкового священника о. Олександра, який у єпитрахилі і з требником у руках стояв перед ліжком і бурмотів щось з таким серйозним обличчям, якого раніше Клімов не спостерігав у нього.  Поручник згадав, що о. Олександр всіх офіцерів-католиків по-дружньому обзивав «ляхами», і, бажаючи посмішити його, крикнув:
